Hi friends!
Thanks to the dog Scooby-Doo, Grishka and I now walk a lot in the evenings. And we are even opening new places! Strange, but 30 minutes. from my house, just in a completely unexpected direction (across the river and to the left), and we have such "Carpathian" landscapes!
Насправді, ці "полонини" з полями тягнуться дуже далеко, ми не дійшли до їхнього кінця. А на фото – початок полонини (вдалині видно наше місто, і навіть сусідські хати).
In fact, these "meadows" with fields stretch very far, we have not reached their end. And in the photo - the beginning of the mountain meadow (in the distance you can see our city, and even neighboring houses).
Коли ми вперше були на цих полонинах, спустили Скубі-Ду з повідка. І це рішення було таким собі. Бо природа more or less дика (якщо не рахувати поля по боках), і в тій високій траві водяться зайці степові. І от ми спустили Скубі, а він нанюхав зайця, клямка в нього впала, і він так рванув за горизонт, що лиш п'яти зблиснули. Коротше, хвилин 20 шукали пса, кликали, нервували. Знайшли лише тому, що він загальмував біля заячої нори і рив там землю. А якби не загальмував... Відісрали би чужого пса.
Тому сьогодні ми його не спускали. Але зчепили із трьох повідків один довжелезний – близько 15 м. Таким чином і пес наганявся, і не втік за зайцем за горизонт (хотів, передумови були).
When we first visited these plains, we let Scooby-Doo off the leash. And this decision was the same. Because nature is more or less wild (except for the fields on the sides), and steppe hares live in that tall grass. And so we let Scooby down, and he sniffed the hare, the latch fell on him, and he jerked beyond the horizon that only five flickered. In short, 20 minutes looking for a dog, calling, nervous. Found only because he braked near the rabbit hole and dug the ground there. And if he hadn't slowed down ... They would have kicked someone else's dog.
That's why we didn't let him down today. But one of the three leashes was hooked up to one long one - about 15 m.
В ложбині між пагорбів тече потічок. І я умудрилась погано його перестрибнути. Ну, нічого, прийшла додому і попрала кросівок. Все одно він із секонду, не шкода.
A stream flows in the hollow between the hills. And I managed to jump over it badly. Well, nothing, came home and washed her sneakers. It's still a second, no pity.
Відчуваю себе тут якоюсь школяркою. Все, як колись, як 18 років тому... Тільки замість Рольфа – Скубі-Ду, замість уроків – віддалена робота з дому, замість близькості з покійною бабусею тепер Григорій. А мама є, тато є (періодично, бо вже на будні знову їздить на роботу в Тернопіль), коти є. Навіть коти два, як тоді, як коли мені було 17! І байдуже, що не ті самі. Решта всього таке схоже... Я ношу ті самі речі, що й у юності: піжама, батнік, футболки. В хаті відбувся ремонт, так, але меблі ті самі, старі... Сусіди навіть починають з'їздитися ті самі! Ну, вже з поновненням в сім'ях, але все одно. Дерев багато навколо тих самих... Річка, ліс, каньйон – все таке ж, як колись.
I feel like a schoolgirl here. Everything is as it used to be, 18 years ago ... Only instead of Rolf - Scooby-Doo, instead of lessons - remote work from home, instead of intimacy with the late grandmother now Gregory. And there is a mother, there is a father (periodically, because on weekdays he goes to work in Ternopil again), there are cats. Even two cats, like when I was 17! And it doesn't matter that they are not the same. The rest is like that ... I wear the same things as in my youth: pajamas, body shirt, T-shirts. The house has been renovated, yes, but the furniture is the same, old ... Neighbors are even starting to gather the same! Well, with the renewal of families, but still. There are a lot of trees around the same ... River, forest, canyon - all the same as before.
Моя психіка дивно реагує на такі обставини. Вмикається інфантилізм. І не дивно, бо ж кажу: мені наче знову 17 років.
Депресія є, але вона через війну, а не через місце мого знаходження. А місце навпаки, допомагає бачити щось хороше в житті.
Мені здається, навіть мама з оцим усім помолодшала. Вона вже була домашньою пенсіонеркою, нічого крім вишивки і квіточок її не цікавило. А зараз рано-вранці підривається, щоб погуляти 15-20 хв. з песиком, потім або біжить в волонтерський центр, або готує їсти переселенцям (нам), які вже всі в роботі... І мама ніби знову молода! Літає. Дивовижно... Навіть двічі падала, бо пес невдачно потягнув, але нічого, відбулась подряпиною лише. Це теж якесь чудо: щоб жінка в 61 рік двічі впала, і без жодних наслідків. Тьху-тьху-тьху.
My psyche reacts strangely to such circumstances. Infantilism is activated. And no wonder, because I say: I'm like 17 years old again.
There is depression, but it is because of the war, not because of my whereabouts. On the contrary, the place helps to see something good in life.
It seems to me that even my mother got younger with all this. She was already a home retiree, she was not interested in anything but embroidery and flowers. And now early in the morning blows up to walk 15-20 minutes. with a dog, then either runs to the volunteer center, or prepares food for the settlers (us), who are already all at work ... And my mother seems to be young again! It flies. It's amazing ... It even fell twice, because the dog pulled unsuccessfully, but nothing, it was only scratched. It is also a miracle: that a woman of 61 fell twice, and without any consequences. Pooh-pooh-pooh.
