22 січня 2024 в Дніпрі було відспівування бійця в залі прощання Едельвейс. Ми приїхали ввечері попереднього дня, зупинились на Холодноярській вулиці. Я пішов гуляти по місту, випив кави в невеликій кав'ярні а далі довго йшов вулицями міста... це була частина наче й недалеко від центру, але не особливо гарна.. все ж таки було приємно пройтись вперше за довгий час. Зідзвонився зі знайомим з крипто-світу, який мене підтримує і переймається. Від криптИ до крИпти.. все ж так було приємно поговорити, я наче був вільний як і колись раніше, а в Дніпрі було спокійно. Кав'ярня яку я все-таки знайшов закрилась в 20, і я пішов до заправки Окко, щоб зарядити телефон.
Вирішив повернутись на таксі, підняв тариф і за мною приїхала Toyota Land Cruiser. Таку машину не часто зустрінеш в таксі. Водій каже "Треба ж чимось займатись", а бізнес відновить, коли Україна поверне свої території. На жаль, в Маріуполі він втратив не лише бізнес, а і сина, який був військовим в частині 3057... ще раз зустрічаюсь з згадкою про смерть...
Відспівування аж на 14 годину, тому не поспішаючи ми приїжджаємо та ще є час на каву. Заходимо в кав'ярню найближчу на цій же Старокозацькій вулиці - і одразу при вході я зустрічаю свого давнього знайомого. Ми говоримо про військові технології, на прощання він перевіряє мій номер телефону - виявляється, записаний в нього. Але скільки ми не бачились- років 5 чи більше.. та й взагалі в мене обмаль знайомих з Дніпра. Цікаве співпадіння як і те, що останнім часом минуле переслідує. Воно з'являється в неочікуваних моментах та формах.. і я знаю, що коли я буду в Дніпрі при інших обставинах, я знайду це затишне кафе на Старокозацькій вулиці.
В залі прощання вже багато людей, і почесна варта НацГвардії. Ми беремо прапори, які поставили заздалегідь та стоїмо з ними, обличчям до труни та людей. Приходить священник та справляє службу. Він один, голос потужний і в момент "і сотвори йому вічнуую пааам'ять.." я знову ловлю себе на думці, що хотів би записати цей фрагмент на диктофон. А далі, як трек "Вічная пам'ять" лунає у мене в голові. Потім в голові лунає "Царство небеснеє, царство небеснеє, царство небеснеє, вічний спокій... царство небесне, життя - безкінечне... царство небеснеє, вічний спокій". Саме ці слова не так часто бувають на службах з мого досвіду, але це те, що вже запам'яталось. І воно як справді музичний трек, (а вперше я почув його на цвинтарі з багатоголосним вокалом) періодично виринає в пам'яті, і не лише на похованнях, а іноді коли я задумуюсь про щось на схожу тему, або просто їду в авто.
Прийшли троє побратимів - знайомі обличчя. Потім один з них звернеться до мене, скаже що вони думають подати полеглого побратима на "Героя України", я потім перешлю інформацію, зроблю все що в моїх силах. Також спитають про книжки, бо на фронті я привозив їм книжки. І я скажу, що звісно допоможу. Ця розмова надихне мене на подальші роздуми про ширшу систему постачання книжок. Можливо, час настав відновити Книгаріум, але під іншою назвою і вже з іншим акцентом - першочерговим напрямком забезпеченням книжками особового складу, і може й не тільки Азову, а всієї армії. Це виклик, чи вдасться це зробити дистанційно, і не витрачаючи багато часу. Поки не знаю, але книжки мають багато спільного зі Смертю. Переважна більшість книжок написані тими, хто вже помер. Але саме в текстах ці автори і продовжують жити. І я, також продовжуватиму жити в текстах, саме в цей момент я наче продовжую собі життя.
Оберіг виголошує промову, дуже схожу як і за день до того, і пару днів перед тим. Що сльози не мають падати на землю, а мають випалювати мізки тим хто кличе в Україну русскій мір. Сьогодні він не згадав про доньку, яка загинула на Азовсталі.. але промова і так справила враження. Я читаю "Молитву Українського Націоналіста", цього разу оскільки зал відносно невеликий, заповнений людьми - я не кричу її як на цвинтарях, а просто виразно промовляю.
Дівчина героя весь час біля труни, гладить прапор України, де мені помітно рунічний текст і здається, там намальований образ цього героя. Цей прапор важливий без сумнівів. Поруч ще симпатична блондинка - хто вона, подруга чи родичка, або спочатку я думав, може вона його дівчина. На похованнях важко іноді зрозуміти хто є хто... от і сьогодні нацгвардієць вручив прапор дівчині, а колега-азовець - бабусі, і ще думаючи що це мати героя, сказав "в пам'ять про вашого сина"... на що жінка відповіла "Ти мені онука повернеш?"..
Прощання в залі не забрало багато часу, куримо на вулиці і їдемо далі - в інше місто. В місто, де мені напевне доведеться затриматись. І напевне, принаймні певний час, а може й взагалі, я не займатимусь похованнями. Тому, можливо цей текст останній хронологічно для книги "В бригаді Смерті..." але він один з перших в концептуальному осмисленні. Я не можу передати вам і долі тих емоцій, особливо тих емоцій які відчувають родичі - але я запрошую хоч якось розділити ці Смерті. І пам'ятати. Пам'ятати всіх героїв...всіх кого зможете...Не дарма ми кажемо "Пам'ятаємо - Помстимось". Про помсту теж не варто забувати...
Можливо мій час в Бригаді Смерті добігає завершення. Опинившись на новому місці я з радістю усвідомлюю - Ні, я не втратив ще сили писати...