На одному подиху прочитав "Полон". Ця книга - до болю відверта і цікава. У 2022 році було знищено багато людських доль і планів.
"В цьому році мало бути найкраще. Ми вперше разом могли взяти відпустку наприкінці липня. Ми мали поїхати в Париж... Та я сиджу тут, в окупації, в полоні, самотня і розбита, приречена переживати тепер цю неймовірну всеосяжну, що роздирає мене всю від м'язів до кісток, самотність раз за разом, день за днем до самої смерті. Вижити - це найгірше, що могло зі мною статися."
Таким мав бути рік для Валерії та Андрія, але вони одружились не в Парижі, а в Маріуполі під масованими обстрілами росіян. Коли увага всього світу була прикута до Азовсталі, ця інформація та фото облетіли весь світ. Через три дні Андрій загинув, але в тексті відчувається його присутність. Валерія писала йому листи, які потім спалила, а росіяни на допитах маніпулювали вигадуючи, що можливо він живий. Самотністю насичений весь текст, батьки Валерії загинули рано, тато бив її в дитинстві. Окрім Андрія і його батьків, у неї лишалась бабуся в окупованому Маріуполі, яка померла не побачивши онучки...
В нашу епоху тік-токів та ютубів, вже дуже багато відео де бійці Азову та інші військові розповідать про перебування в полоні, та все ж таки текст допомагає краще поринути в ту атмосферу. Настільки, наскільки це взагалі можливо. Багато уваги приділено побуту та самим росіянам: вертухаям, фсбшникам, мєнтам. Дехто з них - банальний кат, садист, інші ж можливо й проявляють якісь елементи людяності. Окрім спроб схилити до співпраці, отримати компромат на командирів чи навіть завербувати, була й елементарна цікавість до особистості - дівчини, офіцеру Азову. Саме через медійність, Наві діставалось більше ніж іншим. Ворога треба знати, що вони і робили. Навряд чи вас вразять їх інтелектуальні здібності: ці повторення питань, тупу пропаганду, брудна лайка (передана в тексті мовою оригіналу), але може вразити сам масштаб їх репресивного апарату. Масштаб, який вони залюбки поширили б на всю територію України.
І це ще одна причина читати книжку, щоб знати що може очікувати і на вас, якщо ми програємо.
Росія намагалась впливати на українську ідентичність, ще до 2014 року вкладаючи мільйони в політичні проекти та культурну, інформаційну складову війни. Неодноразово Валерії намагались пояснити, що вона русская, але все на що вони спромоглись, це:
"Мене створила росія. Народила Україна, та створила саме росія. Саме росіяни навчили мене ненавидіти себе."
Деяким читачам книга може здатись важкою, однак завершується вона сильним позитивним посилом:
"Втім, кожен з нас може щось насправді зробити достатньо корисне, роблячи те, на що він найкраще здатен. Я, як і колись на "Азовсталі", найкраще можу писати тексти"
І цей текст справді дуже сильний та вартий уваги, тому всім рекомендую придбати цю книгу.