To remember and to win. Between light and darkness (Пам'ятати, щоб перемогти. Між світлом і темрявою)

Привіт, друзі!
Промайнули мої вихідні на німо. Я не змогла взяти участь у жодній з ініціатив, які так люблю. Не відпускає хвороба.
Думаю собі, що якби захворіла у 2020, то одразу би пішла робити текст на ковід або просто сиділа вдома і хвилювалася. А де він той ковід тепер? Нема. Тобто є, але спробуйте знайти про нього якісь "гарячі новини" в інтернеті. Ні, війна розставила нові пріоритети. Ми раптом стали сильні,здорові і вперті. Бо інакше як переможемо?

Я позбулася своєї довічної звички скиглити. "Слава Богу за все". Це моя нова мантра-молитва.
В суботу та неділю до обіду була зайнята по роботі. Наше місто розділилося навпіл. Комусь вимикають світло постійно, а іншим — ніколи. Я належу до тих других. Може через те, що в районі є лікарня...
Найбільш страждають села. І в районі, де знаходиться моя церква, також часто вимикають світло. Хоча кажуть діти, що начебто по графіку. Хоч це радує. Два дні підряд співали без освітлення та опалення. Дух у нас бойовий, але я знову змерзла, тим паче добиратися туди важко.

В суботу українці поминали жертв Голодомору 1932-33 років. Вперше в житті захотілося запалити свічку пам'яті. У ній тепер подвійний символізм. Це не лише свічка для спомину про мільйони невинно загиблих, але й практична річ для тисяч моїх співвітчизників, у яких немає електрики. Я захотіла побути з ними.

Та мій голодний зоопарк гасав повсюди і я довго їх годувала. Вони можуть перевернути свічку, куди б я її не поставила... Аж сьогодні я глянула на стелажі з книгами і помітила прекрасну річ, яку мені подарувала подруга Лю. Це дерев'яний підсвічник з Карпат. Він масивний і важкий, такої форми, яку не перевернути. Як це чудово. У мене запалали понеділкові свічі...

З цікавих вражень неділі - спів служби у церкві без електрики. Чесно кажучи, у цьому було щось містичне і загадкове. Внизу горіло трохи свічок. День був похмурий, то ж навколо панувала напівтемрява. Деякі ноти ми підсвічували ліхтарями. Єдиний мінус цього це досить відчутна прохолода. Та як добре, що немає морозу! Цей холод ще можна терпіти. Згодом я подумала, що було б круто зняти маленьке відео.
"Ми сьогодні як перші християни, які зустрічалися у катакомбах", — слушно зауважив священик.
Наприкінці якраз перед виконанням заключного, досить таки мажорного твору ввімкнули електрику! Люди радісно зітхнули.
Щоб передати цю атмосферу, я залишу вам відео одного дуже давнього і красивого піснеспіву. Колись, у кращі часи ми з дітками його виконували.

---

Пам'ятаймо історію. Наш одвічний ворог
— Росія знищувала нас рідними способами. Голодомори, репресії, розстріли, асиміляція... Так,це все наклало відбиток на психологію народу. Вселило в душі страх, бажання жити тихо, дбати лише про свій добробут, не довіряти владі. Зрештою, як можна дивуватися русифікації деяких регіонів, якщо у хати померлих від голоду завезли мешканців із росії.

Та в сьогоднішні дні ми звільняємось від цього страху. Ми у теперішній війні ніби поринаємо у далеке минуле, у козацьку добу, коли українці були не жертвами, а володарями своєї землі. Наші воїни, що тримають мирне небо і стримують ворога —це прямі нащадки козацького роду. Не обов'язково по крові, а по духу.
Нам слід пам'ятати про наші жертви, як і пам'ятають про Голокост євреї. Маємо таке право і обов'язок.
Та майбутнє краще формувати на ідеї сильних, позитивних і успішних українців. Саме зараз ми творимо цей міф.

Дякую Богу, дякую ЗСУ за можливість писати ці рядки.💛💙