Я є. Я знов мовчу. Не пишу. Дивлюсь на свої милі фото з ялинками і розумію, що не знаю, як їх приєднати до моїх почуттів та думок... Тому тут буде контраст. А чи душевний дисонанс... Я колись дуже любила цей різдвяно-новорічний період. Останніми роками вже не любила. Відчуття свята поступово зникло мабуть після смерті бабусі у 2019, а далі був ковід, а далі була війна...
Яка триває досі. І десь там вже нема будинків, святкових столів, і людей... Їх теж нема.
14 січня ракетний удар по будинку у Дніпрі забрав життя 45 людей, але ця цифра постійно збільшується... Адже чимало поранених у лікарні. А сьогодні нова трагедія. Падіння гелікоптера у містечку Бровари біля Києва, причому падіння на дитсадок та жилий будинок. І знову загиблі, скільки - важко й сказати... Но момент написання цих слів 15 людей, серед яких і діти. Серед яких і вище керівництво нашого МВС. Ворог не зупиняється ні перед чим. Адже я впевнена, що це диверсія. Та час і розслідування покаже. Душа знову не на місці.
Важко думати про свята, важко співати та колядувати. Але для мене це робота. І в певній мірі це є продовження наших традицій. Навіть у час війни. А тепер трішки коментарів до фото, які були зроблені починаючи від Різдва.
 |  |
На саме Різдво 7 січня у нас була ніби весна... Блакитне небо і сонце, яке трохи пробивалося з-за хмар дарувало надію. З-за кордону приїхало двоє моїх хористок-випускниць і це додало мені натхнення, яке майже на нулю.
Я, як мала дитина, милувалась гарно прикрашеною церквою, мигтінням ялинок. Ностальгія, спогади про дитинство, коли все виглядало чарівним. Та це і не спогади, я б швидше сказала, що душа може переміщатися у часі. А можливо і в просторі.
В ось вже нема ніякої війни. Я є родина і Свят вечір, і всі так гарно співають.
На жаль не вийшло поїхати в село до родичів на свята, бо мій кіт трохи захворів. Пішла а гості до знайомої, куди вже давно збиралася. Вона орендує крихітну квартиру в старому будинку. Мені сподобалися милі дрібнички в інтер'єрі.
Та найбільша окраса інтер'єру це звісно одноокий Пірат і киця Плямка, моя колишня підопічна, яку подруга взяла, щоб Пірату не було скучно самому. Ці двоє гіперактивні і ні хвилини не сидять на місці.
Отака компанія.
14 січня в Україні святкують Старий Новий рік. І от саме в надвечір'я 13 січня я відчула якийсь приплив сил та настрою. Мені здалося, що я подолала якісь страхи і вийшла на новий рівень. (Були позитивні зміни з бездомними кошаками, якими я опікуюсь. Про це я таки напишу окремо, як врешті наберусь сил.)
А в той вечір я побила свій "рекорд" і нарешті прикрасила ялинку пізніше за всіх землян. Для мене це був ніби символ якогось оновлення.
Та на наступний день стався теракт у Дніпрі і мій настрій та впевненість зникли....
На наступний день в неділю я пішла в гості до батьків і потрапила якраз на час блекауту. Великий спальний район був майже в темряві. Та мене чомусь це не лякало. Я навпаки себе комфортно почуваю в таких умовах... Може це асоціація з моїм селом, де завжди ввечері так темно.
Мені подобається сидіти за столом при світлі ліхтарів та свічки. Можливо тому, що у моїй квартирі світло не вимикають:)
У той вечір я раптом згадала про один чудовий різдвяний концерт, який мав відбутися у нашій церкві.
У цьому хорі я співала ще будучи дитиною та підлітком. Ним багато років керував чудовий диригент Ярослав Заміщак, який передчасно помер мабуть років зо 7 тому. Але його справа живе!
У церкві було дуже багато бажаючих послухати українських колядок. Я тихенько вилізла на хори, щоб зручніше було спостерігати на правах колишньої хористки.
Я відчувала радість, що мистецтво живе, що люди прийшли слухати, а не сидять по своїх темних квартирах.
До кінця я так і не дочекалася, адже потрібно було їхати додому в сусідній район.
Коли я вийшла на вулицю, то помітила, що в більшості будинків уже з'явилося світло. Та на вулицях панує напівтемрява... Я слухала "Святу ніч", що долинала з храму і розуміла, що скоро все буде добре.
Швидше, ніж ми думаємо.
Всім дякую за увагу!
Я скучаю за Вуликом...
