Всім привіт...
Не можу писати. Лише смуток. Та й мало хто читає тут. Пишу ці рядки власне для тих хто читає.
А насправді хотілося би кричати на весь світ... Про що? Та знов про війну. Бо вона мене вперше торкнулася так близько.
Дні були якісь не дуже. Моя хвороба дуже затягнулася через те, що я не посиділа вдома хоч кілька днів підряд. Згодом захворів Вася.
Я втратила голос, а мої головні співаки теж похворіли. Отож чистим сумлінням я відпросилась із роботи.
У мене ніколи не вимикають світло. Але коли були приступи кашлю, я хотіла б помінятись із кимось хто сидить в темряві, але здоровий.
Ось нарешті випав сніг, а перед тим все навколо вкрилось кіркою льоду. Те, що я раніше бачила лише на фото у нашому Вулику, стало реальністю і в моєму краї. Я йшла в аптеку купити ліки коту і нашвидкоруч зробила кілька фото... Сніг ще падав, отож надто насолодитись процесом не вийшло.
Раптом я зустріла свого сусіда з батьківського дому (ми живемо в сусідніх районах).
"Ей,що ти тут робиш?" — "Мав деякі справи".
Трамваї не їздили через налипання льоду на дроти. Я запропонувала сусіду пройти на автобус неподалік.
"Ти вже чула,що сталось?"
В голові одразу думки, чи була тривога. Ні, не було. А може проґавила.
"Я не дивилася новин. Десь був приліт?" —
"Іван загинув, Оксанин".
Нерозуміння змісту. Так, це напевно перше що в голові. І дихати важко.
А потім розум будує свій ланцюжок фактів, щоб було логічно. Війна триває дев'ять місяців. Людина пішла в ТРО. Спочатку була у своїй області. Потім кинули на передову. Бахмут. Найпекельніше пекло. Що дивного? Ей, скільки некрологів ти щодня читаєш? Але душа все одно заперечує. Так завжди. Мабуть мій знайомий щось переплутав. Може Іван в полоні, може пропав безвісти. Он мої батьки нічого про це не знають, я щойно з ними розмовляла...
Сусід пішов додому пішки, а я чекала на транспорт. Оксана - це наша сусідка, ми з дитинства дружили всі разом, будучи майже ровесниками. Ще кілька днів тому ми розмовляли, коли я була у батьків в гостях. Вона казала, що чоловік їй дзвонив майже щодня.
Ще одна з тисяч смертей... Ми навіть не знаємо, скільки наших загинуло там. Але серед моїх близьких друзів він перший.
Іван воював в АТО. Ще тоді сильно пошкодив здоров'я... Були проблеми з тиском. Коли почалась війна він одразу пішов в терборону. Спочатку охороняв рідну область, кордони з Білоруссю, а потім...
Він не мав туди йти. Це майже те саме, що йти на війну без руки чи ноги.
Хтось втік за кордон, хтось купив меддовідку чи заховався. А чесні, сміливі і прості пішли в бій.
Війна забирає найкращих.
Ну що ж, нехай живі помстяться за мертвих.
Завтра похорон нашого героя... Нема слів, нема сил писати якісь там патетичні фрази. Є лише ненависть, коли помирає хтось із близьких звичайно вона стає більш відчутною, аніж коли дивишся новини по телебаченню.
Слава Україні! Героям слава!
