Шаман. Дорогами життя#3

До Києва приїхали за розкладом. Дзвонила кохана дружина. Трохи затримується в дорозі. Значить, ранкову каву поп'ємо на заправці. А після домашнього освіжаючого душу та сніданку, відразу поїду на Подол.

Та існують ще обов'язки по дому... В дорозі дізнаюся самі «страшні» подробиці про наших вихованців. Спільних дітей в нас немає, а тому зазвичай, після мого відрядження, Оля з радістю і детально розповідає про всіх і кожного з наших домашніх тварин.

Звертаю увагу на її натхненне і таке рідне обличчя в момент розповіді про улюбленців. Мені і самому не терпиться їх побачити.

Повертаємо на Бучу. В бокове вікно привертають увагу охайні будинки та стрункі сосни. Ліс, дорога, люди...

Дорога... Ми з професором археології Арматовим поспішаємо на службовій «Побєді» в столицю. Навмисно заїхав по нього на дачу, де його сім'я збиралася відзначати день народження вченого.

Зранку одна з його груп, що вже більше двох місяців «риє» на Угорському урочищі, виявила, а точніше, провалилася в підземний Київ, де в зруйнованій стіні підземелля була знайдена стародавня схованку пергаментів в деревляних футлярах, що зтліли . Зі слів помічниці професора, до якої додзвонилася старша групи з місця розкопок, кожен фрагмент мілкого тексту на якомусь з прадавніх письмен. За інструкцією, помічниця вченого відразу набрала номер оперативного чергового Комітету Державної Безпеки, а той вже подзвонив мені - старшому офіцеру Управління режиму при Академії наук УРСР.

Сьогодні субота, тому і я вдома відпочиваю. Дзвінок застав мене за перечитанням рукописної копії «Сатани» або «Майстра і Маргарити» Булгакова, що потрапила до мене від московського колеги по цеху. Бажання «зніматися з якоря» не було, але внутрішнє відчуття тривоги виштовхувало мене з домашнього крісла. Накінець, ми в дорозі...

Академік заглиблений у свої роздуми, а мені не хочеться передчасно турбувати його запитаннями. З Бучі до місця розкопок їхати близько години, але хвилин через сорок ми вже стояли біля Аскольдової могили. Попередньо, наказую черговому зв'язатися з полком внутрішніх військ, щоб виставили оточення в радіусі 150-200 метрів від епіцентру робіт. Офіцер оточення вже був на місці, доповів по формі і ми почали спускатись по сходах.

Картина провалу грунту нагадувала вхід до пекла. Арматов попросив завідуючу лабораторією, чиї співробітники займалися розкопками - жінку середніх років, докладніше доповісти про останні події. З'ясувалося, що група молодих, недосвідчених студентів, через виявлений артефакт, зібралися водночас великою юрбою біля місця знахідки. Ось старий звід підземелля в цьому місці і не витримав. Постраждав один студент, інші перелякались.

В отвір, немов в пащу звіра, зійшов по драбині керівник розкопок і завлаб. Їм подали світло від акумулятора. Стало зрозумілим, що зруйнована опорна стіна спричиняє руйнацію склепу зі схованими в нім письменами.

Мені показали деякі з них і відразу до академіка:

«Що це, який період і цінність»

Арматов мовчав хвилин десять. Потім тихо, майже шепотки промовив фразу, від якої мені стало не по собі:

«Це значно раніше 10 століття».

Як офіцеру КДБ-науковцю, мені відразу стало не по собі:

«Це ж до київський період», а тому мерщій наказую всім негайно покинути місце провалу.

Розпорядився звузити кільце охорони і запросив сюди головного архітектора міста і обов’язково з максимально деталізованим планом київських підземель.

Також попросив Арматова замінити всю групу археологів на досвідчених і перевірених. Підрозділ солдат внутрішніх військ з оточення було посилено, а також вказано на конкретне місце кожного військового.

Стінки провалу слід було терміново посилити та звести над ним конструкцію надійного перекриття з брусу. Безпосереднє місце додатково висвітлити на ніч прожекторами.

Після короткої наради з головним архітектором і академіком попросив їх до 9.00 наступного ранку підготувати список членів спеціальної комісії та вчасно бути у другого секретаря міського комітету компартії України, з яким я вже попередньо домовився.

Вже через годину я знов опинився в своїй службовій машині, де, в напрямку свого селища, міг більш спокійно поміркувати над побаченим ...

«Сашко, ти мене слухаєш або згадав своє перше кохання?» - голос дружини пролунав, немов церковний дзвін.

Безглуздо кліпаючи очима, мені важко було збагнути, на якому я світі. Але ж дійсно, «на якому», мене турбувало все більше...